Щоденник Анни Франк: суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій

Олексій Токар ЩОДЕННИК АННИ ФРАНК: суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій

«Щоденник Анни Франк» вперше був виданий в 1947 році в Нідерландах і моментально став бестселером. Він перекладений багатьма мовами світу, безліч разів перевидавався і продавався публіці як справжній, власноруч написаний єврейською дівчинкою з Амстердама. Книгу екранізували в Голівуді, причому фільм мав колосальний успіх. Щоденник Анни Франк є офіційним міжнародним культурним надбанням — він включений до списку спадщини ЮНЕСКО "Пам'ять світу", також у 2009 році на порталі Onepoll.com він потрапив до ТОП-10 списку книжок, "які надихають читачів". В 2003 році щоденник видавався в Україні і тепер "надихає" українців.

Однак в жанрі мемуарів та щоденників відомо чимало літературних містифікацій, які видавалися за справжні спогади або часописи життя різних відомих людей — достатньо згадати «мемуари Хесса», «щоденники шефа гестапо Мюллера» або різні версії скандально відомих «Застільних бесід Гітлера». Але одне з найбільш сенсаційних викриттів пов'язано з книгою «Щоденник Анни Франк».

* * *

У 1925 році батьки Анни, Отто Франк і Едіт Холландер одружилися і оселилися у Франкфурті, Німеччина. Анна народилася в 1929 році. Батько Анни був успішним бізнесменом, а мати Анни була дочкою промисловця.

У 1934 році Отто і його сім'я переїхала в Амстердам, де він купив фірму Opekta, яка виробляла спеції та пектин, який використовується в домашньому господарстві при виготовленні желе та джемів.

У травні 1940 року, після того як німці окупували Амстердам, Отто залишився в цьому місті, в той час як його мати і брат переїхали до Швейцарії. Отто залишився в Амстердамі через те що його фірма робила вдалий бізнес з німецьким Вермахтом — з 1939 по 1944 рік, Отто продавав пектин для німецької армії. Пектин використовувався як харчовий консервант, протиінфекційний бальзам для ран і як загусник для підвищення об'єму крові при переливанні крові. Пектин також використовувався як емульгатор для нафти та згущеного бензину для запалюючих бомб. Забезпечуючи Вермахт, Отто Франк перетворився в очах голландців на нацистського посіпаку.

6 липня 1942 Отто Франк перевіз свою сім'ю в «Таємне сховище» (так називала його Анна Франк: «Het Achterhuis» — буквально: «Задній дім», часто перекладається як «Секретна прибудова», «Сховище»). Це був триповерховий флігель із великим скляним таунхаусом, розташований в Амстердамі на каналі Прінсенграхт. Крім заможної сім'ї Франк в цьому комфортному і просторому сховищі також ховалися інші євреї (всього — вісім, а ще домашні тварини).

Дехто називає ці приміщення коморою, але ось так їх описує дівчинка:

"А за правими дверима розташовується задня частина будинку, яка і служить тепер нашим притулком. Ніхто б не подумав, що за простій сірій дверцятами стільки кімнат. Минаєш маленьку сходинку, і ось ти всередині. Праворуч від входу круті сходи нагору, ліворуч маленький коридорчик і кімната подружжя Франк. Кімнатка поруч — спальня і кабінет двох молодих панянок Франк.

Праворуч від сходів кімнатка з умивальником і окремим туалетом, з другим виходом в нашу з Марго спальню. А якщо піднімешся по сходах, то здивуєшся ще більше, побачивши великий і світлий зал. Це колишня лабораторія, тому там є плита, раковина і робочий столик. Тепер вона буде служити спальнею подружжя ван Даан, а так само загальної вітальні і їдальні. Крихітна прохідна коморка надійде в розпорядження Петера ван Даана. Крім того, є горище і мансарда, як і в передній частині будинку. Ось я й закінчила опис нашого чудового притулку!"

А от опис дня народження Анни 13 червня 1944 р. (вже п'ять років тривала Друга світова війна):

"Мені виповнилося п'ятнадцять. Я отримала досить багато подарунків: п'ять томів історії мистецтв Шпрінгера, комплект білизни, два пояси, носовичок, дві баночки йогурту, джем, два маленькі медові пряники, ботанічний довідник від тата і мами, браслет від Марго, запашний горошок від Дюсселя, блокнот від Ван Даанів, льодяники від Міп, солодощі і зошити від Беп і найголовніше — книгу "Марія Терезія" і три куски справжнього сиру від Куглера. Петер підніс чудовий букетик півоній".

Поки Отто Франк нібито переховувався, він продовжував вести свій бізнес з цієї будівлі, спускаючись вниз по сходах до себе в кабінет у нічний час і у вихідні. Анна та інші також спускалися в офіс Отто і слухали радіопередачі з Англії.

У 1944 році німецька влада в окупованій Голландії дізналася, що Отто Франк шахраював із своїми великими і дуже вигідними контрактами з Вермахтом. Німецька поліція зробила наліт на його квартиру на горищі, і вісім євреїв в серпні відправили до трудового табору Вестерборк, адже Німеччина в той момент вкрай потребувала робочої сили.

Пізніше Анна Франк потрапила до табору Аушвіц-Біркенау, а потім разом з іншими ув’язненими її евакуювали до табору Берген-Бельзен, де вона померла від тифу у віці 14 років через нестачу ліків — коли табір вже звільнили англійці. Її батько, Отто, захворів в Аушвіці, але був вилікуваний у табірному шпиталі. Ближче до кінця війни німці евакуювали його в Маутґаузен, де його й звільнили. Наприкінці війни Отто Франк повернувся в свій амстердамський будинок і розповідав, що нібито знайшов захований під кроквами даху щоденник своєї доньки. Насправді щоденник знаходився в однієї з підлеглих Отто Франка, яка постачала сім'ю продовольством, одягом і книгами з 1942 року до самого арешту Франків у 1944 році, а потім зберігала їх речі. На той час щоденник Анни Франк фактично містив лише близько 150 записів 13- річної дівчинки.

Щоденник починається 12 червня 1942 р. і ведеться до 5 грудня 1942 р… Цей перший щоденник Анна (?) доповнила особистими листами. Вона також написала декілька автономних історій, фантазій і анекдотів про життя в сховищі. Потім Отто розповідав, що в 1944 році Анна почула по радіо як міністр освіти Нідерландів у вигнанні Герріт Болкштейн закликав вести щоденники, які будуть опубліковані після війни, і саме тому батько Анни стверджував, що в 1944 вона переписала свої щоденники вдруге.

Коли підлегла передала Отто листи і записи Анни, він відредагував їх, опустив матеріали, які він вважав нецікавими або стидкими, і поєднав у книгу, яку потім передав для рецензії своєму секретарю Ісі Коверн, яка разом із своїм чоловіком письменником Альбертом Коверном створила перший щоденник. Вони внесли свої виправлення, відредагували частини двох різних версій (і кілька розповідей) і поєднали їх в одне оповідання. Втім, деякі видавці піднімали питання, чи використовували Іса і Альберт Коверн оригінальні щоденники, або ж вони взяли їх із копій, наданих Франком.

У другій редакції щоденника стиль письма Анни і її почерк раптом дозріли. Новий автор переставив, а де-ніде об'єднав записи з різними датами. Щоденник, що вийшов з друку, разом з фінальною частиною містив вже 293 сторінки тексту, який відповідав найвищим літературним стандартам за стилем, а за змістом показував вражаюче яскраву картину історичних подій. Він сприймається як професійна документалістика, а не як щоденник дитини.

Щоденник Анни Франк: суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій Олексій Токар ЩОДЕННИК АННИ ФРАНК:  суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій. * * *

Спочатку в щоденнику були присутні два зразки почерку Анни Франк, які разюче відрізнялися один від одного — спочатку прописом "дорослий" починається 12 червня 1942 року (схожий на почерк літнього бухгалтера) і "дитячий", який, як не дивно, з’явився чотири місяці по тому — 10 жовтня 1942 року складався вже з друкованих літер. В липні 1988 року в США було оголошено про відкриття ще кількох зразків почерку Анни на двох написаних нею листах від 27 та 29 квітня 1940 року і листівці, написаній нею у 11-річному віці.

Перша версія «Щоденника Анни Франк» була надрукована в 1947 році незначним тиражем — 1500 примірників. Переклади на німецьку та англійську, зроблені в 1950 році, ще менше нагадували роботу молоденької дівчинки.

У 1956–1958 роках багато галасу у Європі наробив судовий процес за позовом справжнього автора щоденника — відомого письменника і журналіста Мейера Левіна (Meyer Levin) до батька Анни — Отто Франка за роялті (прибуток з продажу книги). У результаті Левін відсудив 50.000 доларів як відшкодування «за шахрайство, невиконання грошових зобов'язань і незаконне використання ідеї». Предметом позову в цьому процесі були найбільш драматизовані версії «щоденника», зроблені, зокрема, для кіно-, радіо-, теле- і театральних постановок. Левін наполягав на визнанні своїх авторських прав, і його позов був задоволений Нью-Йорським міським судом. Суд встановив, що Отто Франк пообіцяв заплатити Мейеру Левіну не менше 50.000 доларів за використання діалогів, написаних Левіним, і включення їх до щоденника як інтелектуальну працю його дочки. Потім суддя закрив своїм розпорядженням дані у справі на сто років, тобто засекретив матеріали процесу з котрих можна дізнатися які саме фрагменти «Щоденника» написані Мейером Левіним. Навіть рішення суду, яким підтверджувалась не повна справжність «Щоденника Анни Франк», не набуло широкого розголосу в пресі.

Відразу після оголошення результатів експертизи щоденника, його закрили в депозитну комірку в одному з банків Ізраїлю — і після цього щоденник тривалий час не витягували для перегляду, незважаючи на безуспішні спроби дослідників. Батько Анни Франк Отто Франк відмовлявся дозволити будь-якій зацікавленій особі перевіряти щоденник, незважаючи на зростаючі звинувачення у шахрайстві.

Перші публічні сумніви щодо справжності щоденника Анни Франк з’явилися у двох статтях, опублікованих у листопаді 1957 року в шведському журналі «Фріа Орд» («Fria Ord» — Вільне Слово) під назвою «Єврейська Психея — дослідження навколо Анни Франк і Мейера Левіна». Їх автором був Харальд Нільсен, датський літературний критик, який стверджував, що щоденник набув остаточного вигляду завдяки Мейеру.

15 квітня 1959 в американському журналі "Іканемік Каунсіл леттер" ("Economic Council Letter") вийшла компіляція цих статей. У ній говориться:

"Історія дає нам безліч прикладів міфів, що мають більш тривале і пліднежиття, ніж істина, і які можуть стати більш ефективними, ніж істина.

Ось вже кілька років західний світ знає про одну єврейську дівчинку завдяки підробці під назвою «Щоденник Анни Франк», що претендує на записану особисто нею розповідь. Будь-який проведений літературний аналіз даної книги показав би неможливість написання її підлітком.

Цю точку зору підтверджує рішення міського суду Нью-Йорка, яке заслуговує уваги а саме, що батько Анни Франк повинен заплатити добре відомому американському письменникові-єврею Мейеру Левіну 50.000 доларів як гонорар за діалоги, написані тим для "Щоденника Анни Франк".

Редакція газети «Федерація» відтворила обкладинку журналу «Лайф інтернешнл» за серпень 1958 р. із зразком почерку Анни Франк і її фотографією, нижче вони розмістили одну сторінку з надрукованого під назвою «Щоденник Анни Франк» рукопису. Було дуже помітно що почерки абсолютно несхожі.

З'ясувалося, що надрукована версія щоденника не відповідає справжній. Докази, зібрані шведським дослідником Дітлібом Фелдерером (Dietlieb Felderer) і доктором Робером Форрісоном (Robert Faurisson) з Франції, показали, що опублікована версія відомого щоденника є літературною містифікацією. Існувала дівчинка на ім'я Анна Франк, і частина уривків з щоденника реальні, навіть ті, що описують сцени лесбійського сексу, котрі пізніше були вилучені.

У квітні 1977 роцку Дітліб Фельдерер написав Отто Франку листа з проханням дозволити йому приїхати до Швейцарії з групою експертів, щоб досліджувати оригінал щоденника. Пан Франк відповів відмовою:

«Дорогий сер!

Оскільки я дав Вам всю інформацію з приводу автентичності щоденника в моєму листі від 22 квітня, я не хочу більше вступати в контакт з цього приводу з ким би то не було.

Щиро, Отто Франк, 4 червня 1977 року».

Відомий британський історик Девід Ірвінг казав про «Щоденник Анни Франк»:

“Батько Анни Франк, з яким я листувався протягом декількох років, зрештою дав згоду на лабораторні дослідження рукопису «Щоденника», чого я вимагаю завжди, якщо документ спірний“.

Девід Ірвінг заявив також:

„Мій власний висновок про «Щоденник Анни Франк» такий, що деяка його частина дійсно написана дванадцятирічною єврейською дівчиною. Ці тексти потрапили до її батька, Отто Франка, після трагічної смерті молодої дівчини від тифу в одному з концтаборів. Її батько і інші невідомі мені особи відкоригували цей «Щоденник», щоб надати йому комерційну форму, що збагатило одночасно і батька, і Фонд Анни Франк, але як історичний документ, ця книга не має ніякої цінності, тому що текст був змінений“.

У 1975 році Девід Ірвінг писав у передмові до своєї книги «Гітлер і його генерали»:

"Існує багато підробок записок, як, наприклад, у «Щоденнику Анни Франк» (в даному випадку сценарист з Нью-Йорку подав цивільний позов і довів, що він написав його у співпраці з батьком дівчини).

Відомий дослідник голокосту Рауль Хілберг, який написав книгу «Знищення європейських євреїв» в 1985 році виступав в Торонто в якості свідка з боку звинувачення на процесі Ернста Цюнделя — німецько-канадського ревізіоніста. Він сказав під присягою щодо щоденника Анни Франк:

"У моєму розумінні, яке засноване на газетних повідомленнях, у тому, що щоденник Анни Франк який, до речі, я не використовував або цитував в своїх текстах, є справжнім, за винятком корективів або виправлень, зроблених її батьком після війни. Цілком можливо — як це іноді трапляється з щоденниками померлих людей — він відчував, що повинний був внести певні зміни до щоденника своєї дочки або зробити виправлення в ньому, про які, як зрозуміло з газетних повідомлень, він фактично сам заявив".

На питання щодо справжності щоденника Хільберг відповів:

"Так, існують певні сумніви щодо деяких його уривків."

У 1976 році Отто подав до суду на двох німців — Ернста Ромера та Едгара Гейса, які розповсюджували брошури, де стверджувалось що «Щоденник» є підробленим літературним твором (єврейські ЗМІ негайно проголосили їх неонацистами, хочу у випадку коли єврей Мейер Левін позивався до єврея Отто Франка, ЗМІ воліли взагалі не згадувати про цей процес). В процесі судового розгляду німецькі офіційні експерти провели дослідження почерку і визначили, що весь наданий щоденник був написаний однією людиною. Людина, яка писала щоденник, усюди використовувала кулькову писачку. На нещастя для пана Франка, кулькова писачка не була доступна до 1951 року, тоді як Анна, як відомо, померла від тифу в 1944 році.

Через цей позов до німецького суду, лабораторія німецької кримінальної поліції у Вісбадені Bundes Kriminal Amt (BKA) провела на спеціальному обладнанні криміналістичне дослідження рукопису, який на той час складався з трьох блокнотів у твердій палітурці і 324 окремих сторінок, оправлених в четвертий блокнот.

Результати досліджень, виконаних в лабораторії БКА, показали, що "значна" частина роботи, особливо четвертий том, були написані за допомогою кулькової ручки. Оскільки кулькові ручки не були доступні до 1951 року, BKA прийшла до висновку, що ці розділи, скоріше за все, були додані пізніше.

Зрештою, BKA чітко визначила, що жоден почерк з щоденника не відповідає відомим зразкам почерку Анни.

Інформацію БКА, на наполегливе прохання єврейської громади тоді виправили, але пізніше вона випадково стала доступною для дослідників у Сполучених Штатах. На підставі цього звіту, німецький журнал Der Spiegel опублікував власне сенсаційне розслідування, яке доводило що деякі редагування зроблені після 1951 року, не все написано однією тією ж рукою, також до щоденника вставлені інші сторінки і змінена їх нумерація — отже весь щоденник є післявоєнною підробкою.

Щоденник Анни Франк: суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій Олексій Токар ЩОДЕННИК АННИ ФРАНК:  суміш фальсифікацій та описань жіночих геніталій. * * *

Сторінки щоденника із абсолютно різними почерками

Сьогодні існують різні версії щоденника і нікому не відоме, що в ньому справжнє, а що є підробкою, адже Отто Франк постійно щось до нього додавав, дописував, а деякі сторінки вилучав, наприклад, у 1998 році виявилося, що Отто Франк вилучив з рукопису п'ять сторінок, на яких Анна критично оцінювала шлюб її батьків. Він також опустив фрагменти, де донька злиться на нервову метушливість матері («найбільш незначна особа на світі»). Крім того, він виключив численні місця, де виражалася релігійна віра, наприклад, прямі згадки про Йом Кіпур.

Доктор Форіссон порівнював всілякі видання щоденника різними мовами, і звернув увагу на дивні зміни, вставки і пропуски, часто суттєві, що показують продовження творчості над твором вже після смерті Анни. Дійсно, наприклад, в анотації до українського видання написано що воно «здійснено з найповнішого німецькомовного видання». Напевне автор цієї анотації не знав, що до написання щоденника залучили професійного письменника, тому зазначив що цей твір «засвідчує письменницький хист» дівчинки. До речі, перекладачка щоденника на німецьку Аннелізе Шютц, зі згоди батька Анни методично виключила з твору всі випади проти німців і будь чого німецького.

В «Щоденниках присутнє багато логічних невідповідностей. Коли "дорослий почерк" пише, що протягом більше двох років у невеликому просторі ховалися 8 євреїв, які навіть вночі уникали найменшого шуму та кашлю, пізніше, "дитячий почерк" пише про "великі й світлі" приміщення і про те що на горищі в середині дня Петер пиляє деревину перед відкритим вікном. Іншим разом він знов столярує і гепає молотком. Пані Ван Даан використовувала пилосос щоденно в 12:30 — відповідно до запису від 5 серпня 1943 р… 9 листопада 1942 р. Анна розповідає як розірвався мішок із коричневою квасолею і що "галасу було вдосталь, щоб розбудити мертвих." В цьому пристосованому під житло офісному приміщенні працює батько, інші євреї виконують конторську роботу, поруч працюють робітники складу, а Анна оволодіває стенографією на заочних курсах. Під час відпочинку євреї дивляться фільми через проекційний апарат, слухають радіоприймачі.

В естонській газеті «KesKus» письменник Аарне Рубен опублікував статтю, в якій він розмірковує про те, наскільки э реальним все те, що написано в щоденнику. Він не ставив під сумнів існування деякого щоденника. Тільки чи належав він саме Анні Франк — дівчинці-підлітку? Письменник наводить висловлювання есесівця Карла Зильбербауэра (Karl Silberbauer), який знайшов всіх, хто переховувався у флігелі на Прінсенграхт.

У статті говориться, що цей колишній есесівець був виявлений співробітниками Центру Симона Візенталя в 1963 році, у той час він служив у віденській поліції. Хоча суд першої інстанції не визнав його винним, Центр Візенталя не залишив його в спокої, і судовий розгляд тривав аж до самої смерті обвинуваченого в 1972 році. Карл зізнався, що прийняв анонімний телефонний дзвінок про те, що десяток євреїв ховається в центрі Амстердама. Він взяв 8 голландських поліцейських і поїхав на Прінсенграхт. Там він серед інших бачив Отто Франка, який йому представився як офіцер резерву німецької армії, і його дочку Анну. Сам він квартиру не обшукував, змусивши це робити голландців, але вони не виявили ніяких рукописів. Після війни він прочитав голландською мовою щоденник Анни Франк і був здивований, звідки дівчинка знала про існування газових камер. Цього в Голландії не знали і вільні люди.

Естонський письменник наводить порівняння Робером Форіссоном голландської та німецької версій, де очевидні різночитання. Він пише, що в щоденнику згадується пилосос, яким користувалися в сім'ї Франків у сховищі. У той час пилососи виробляли сильний шум, адже навіть крики пацієнтів зубного лікаря Дусселя були чітко чути крізь стіни — такі вони були тонкі. Коли в 1943-44 роках весь Амстердам голодував, Анна описує колосальні запаси наїдок, які у них були. Нелогічними письменнику здаються і взаємини між тими, хто жив у сховищі. Можливо, вважає Рубен, щоденник психологічно достовірний, тільки написаний більш досвідченою і дорослою жінкою, так що він допускає, що твір відноситься до таких часткових підробок, як щоденники Єви Браун, Ейхмана або Шелленберга.

Професор Артур Бутц з Північно-західного університету зазначає:

"Я переглянув щоденник і не вірю в його автентичність. Наприклад, уже на стор. 2 читаємо запис про те, чому 13-річна дівчина починає щоденник, а потім сторінка 3 дає коротку історію сім'ї Франк, а потім швидко аналізує конкретні антиєврейські заходи, які чинилися під час німецький окупації в 1940 році. Інша частина книги також написана в тому ж історичному дусі".

Справді, на початку щоденника нібито тринадцятирічна дівчинка пише:

«Моя біографія… ідіотство, але без цього ніяк не обійтися. Ніхто не зрозуміє жодного слова, якщо я почну відразу, без коротенької біографії. Так що змушена, хоч і без особливого бажання, коротко її переказати».

І далі:

«Від травня 1940 добрі часи скінчились: спочатку війна, потім капітуляція, потім маршували німці, і посипалися біди на нас євреїв. Один закон проти євреїв слідував за іншим, наша свобода стала дуже обмеженою. Євреї повинні носити єврейську зірку (фото); євреям наказано здати свої велосипеди; євреї не мають права їздити в трамваї; євреям заборонено їздити в автомобілі, навіть у приватному; євреям дозволено робити покупки лише з третьої по п’яту годину; євреям дозволено користуватися послугами лише єврейської перукарні; євреям заборонено перебувати на вулиці з восьмої години вечора до шостої години ранку; євреям заборонено відвідувати кінотеатри, театри та інші заклади, призначені для розваг і відпочинку; євреї не мають права відвідувати громадські пляжі й купальні, а також тенісні корти, хокейні та інші спортивні майданчики; євреям заборонено на людях займатися будь-яким спортом; євреї не мають права після восьмої години вечора знаходитися в своєму власному садку, а чи в садку своїх знайомих; євреї не мають права входити в дім до християн; євреї повинні ходити до єврейських шкіл і ще багато подібного. Так ми й жили, не маючи права й на те, й на друге, й на третє. Жаклін (подруга Анни), буває, говорить: "Я вже боюся робити будь-що, а що коли й це заборонено"».

Варто зазначити, що в той час, тобто в травні 1940 р., Анні було лише 10 років — хіба могла дитина не лише пам’ятати, але й розбиратися в такому?

Чи могла належати дівчинці наступна пафосна тирада:

"Складність нашого часу полягає в тому, що варто лише пробудитися ідеалам, мріям, новим прекрасним надіям, як жорстока дійсність знищує їх…. Я не можу будувати своє життя на фундаменті з безнадії, горя і смерті. Я бачу, як світ поступово перетворюється на пустелю, і чую наближення грому, що несе смерть і нам, я відчуваю страждання мільйонів людей".

Анна робила свої записи в складний віковий період — в тринадцять років — і висловлювала як симпатії, так і антипатії прямо і відкрито. Серед іншого щоденник оповідає також про етапи дорослішання дівчинки — там відзначаються зміни, які відбуваються з її тілом, описуються лесбійські почуття і перша сексуальна жага. 14-річна Анна Франк записала у своєму інтимному щоденнику:

"Одного разу, залишившись ночувати у подруги, я її запитала — чи можна мені на знак нашої дружби погладити її груди, а їй — мою? Але вона не погодилася. Мені завжди хотілося поцілувати її, мені це приносило шалене задоволення. Коли я бачу статую оголеної жінки, наприклад, Венеру, то завжди впадаю в екстаз".

Також Анна описує свої розмови з Петером (юнаком старшим за неї на 3 роки) про статеві органи, про піхву, про статеві акти, про менструації. От деякі з розмов Анни і Петера описані в її щоденнику:

"Коли я вчора прийшла до Петера, то наша розмова якимось чином перейшла на тему сексу. Я вже давно збиралася запитати його про деякі речі — він багато знає. Він був дуже здивований, коли я сказала, що дорослі ні мені, ні Марго нічого не пояснили. Я багато говорила про себе, Марго, мамі і татові і зізналася, що останнім часом не наважуюся задавати інтимних питань. Петер запропонував тоді просвітити мене, за що я була вдячна. Він пояснив, як потрібно берегтися, після чого я зважилася запитати: як хлопчики помічають, що вони стали дорослими…"

"Вчора мені, нарешті, вдалося поговорити з Петером на одну делікатну тему, я збиралася це зробити вже, принаймні, десять днів. Я без зайвої сором'язливості пояснила йому, як влаштовані дівчинки — аж до інтимних подробиць. Ось смішно: він думав, що вхід в піхву на картинках просто не зображують. Він і не знав, що його, дійсно, не видно, так як він знаходиться між ніг. Вечір закінчився взаємним поцілунком, десь біля губ. Це було особливе, дивовижне відчуття!"

А ось ця цитата стала причиною для скарги з боку одного американських з батьків, який при перегляді книги натрапив на "непристойний" опис жіночих геніталій:

"…. Мені б дуже хотілося запитати Петера, чи знає він, як влаштовані дівчинки. По-моєму, у хлопчиків все набагато простіше. На фотографіях і скульптурах оголених чоловіків можна все добре розглянути, а у жінок — ні. У них статеві органи (так, здається, вони називаються) розташовуються між ніг. Я думаю, що він ще ніколи не бачив дівчинку поблизу і я, чесно кажучи, теж немає. У самому справі, хлопчики влаштовані простіше. Але як же роз'яснити йому?

Те, що він не має чіткого уявлення про це, я зрозуміла з його слів.

Він говорив щось про шийку матки, але ж це знаходиться всередині, а зовні зовсім не видно. Все-таки життя — штука дивна. Коли я була маленькою, то нічого не знала про внутрішні статеві губи, адже і вони не помітні. І я думала, що сеча виходить з клітору — от смішно! А коли я у мами запитала, для чого потрібен клітор, вона відповіла, що не знає. Нерозумно, як завжди.

Але повернуся до суті справи. Як же пояснити йому, врешті-решт, не маючи наочного прикладу? Що ж — була не була — спробую зараз на папері!

Якщо дівчинка стоїть, то спереду у неї щось розгледіти неможливо. Між ніг знаходяться свого роду подушечки: м'які, покриті волоссям — вони щільно примикають одна до одної і тому закривають те, що за ними. Але якщо сісти, то між ними утворюється щілина і можна побачити, що всередині червоно, слизько і досить гидко. Зверху між великими статевими губами знаходиться немов би складочка, схожа на бульбашку — це клітор. Потім слідують малі статеві губи, які теж близько прилягають одна до одної, а за ними — знову діляночка шкіри, розміром приблизно з великий палець руки. У верхній частині є дірочка, з якої виходить сеча.

Нижче тільки шкіра, але, якщо її злегка розсунути, то побачиш піхву.

Вона майже не помітна — така крихітна дірочка. Не можу уявити, як у неї може увійти чоловік, і як звідти народжуються діти. Туди навіть непросто засунути вказівний палець. Ось і вся розповідь, але все це дуже важливо".

На підставі його скарги в 2009 р. шкільна адміністрація округу Калперер (штат Вірджинія, США) постановила виключити з навчальної програми цей нібито щоденник єврейської дівчинки, який чиновники з відділу освіти визнали "надмірно відвертим". Про це написала газета «The Washington Post». Ще в 1983 році «Щоденник Анни Франк» був заборонений комісією з підручників Алабами з тієї причини, що він «сильно пригнічує».

Необхідно відзначити, що на Amazon.com «Щоденник Анни Франк» знаходиться в списку заборонених для дітей книг в силу його "депресивності для читачів". А в американській бібліотечної асоціації відзначають, що з початку 90-х років зафіксовано лише шість запитів його в бібліотеках.

* * *

Безцеремонне нахабство продемонстрував Музей Анни Франк в Амстердамі, який стверджував про "справжність" поштової листівки, нібито надісланої в 1937 році восьмирічною Анною Франк другові в Амстердам із побажаннями "удачі в Новому році". Листівка, як стверджують в музеї, була відправлена з Аахену, в Німеччині, де Анна перебувала в гостях у своєї бабусі.

Однак, навіть поверхове вивчення почерку на листівці в порівнянні з фактичним почерком Анни Франк у 1942 році показує, що листівка була явно написана кимось іншим, особливо зважаючи на те, що в 1937 році почерк такий як у вісімдесятирічної людини, а в 1942 році почерк, як в 13-літньої. Ця "листівка Анни Франк" є ще одним обманом в пантеоні єврейських байок, з яких складається брехня про Голокост.

Щоденники Анни Франк — це серйозний потужний бізнес, в Амстердамі навіть існує Інститут Анни Франк. Той інститут був змушений визнати, що в щоденниках є місця, написані кульковою ручкою, але "в загалом і в цілому", як там заявили, щоденник справжній. У спробі покінчити зі звинуваченнями у тому, що щоденник підроблений, до п'ятдесятиріччя з моменту смерті Анни Франк там надрукували так званий "остаточний варіант": «Щоденник юної дівчини: остаточне видання», куди додали уривки, що раніше були заборонені до публікації батьком Анни. Тепер до книги увійшли вилучені ним записи щодо сімейних відносин, неприємних висловлювань на його адресу і на адресу матері, а також "інтимні" подробиці з життя доньки.

Незадовго до смерті, Отто Франк визнав, що він дозволив письменнику з Голландії відредагувати щоденники і навіть переписати його окремі частини. Він також визнав, що деякі імена у щоденнику були замінені на псевдоніми.

Тому сьогодні остаточно доведено, що Отто Франк використав працю професійного письменника для зображення подій, які, як нас змушували вірити, є літературним творінням його дочки. Завдяки продажам фальсифікованого щоденника із описанням трагічного життя Анни, Отто Франк отримав значні прибутки і став дуже заможною людиною. Пан Франк та інші істотно адаптували і розширили оригінальний рукопис для отримання фінансового прибутку, створюючи в процесі шахрайський документ, який використовується в тисячах шкіл по всьому світові і допомагає просувати симпатії до сіонізму та викликати жалість до євреїв. Втім низка зухвалих фальсифікацій, що супроводжують історію цього твору, не заважають пропагандистам міфу про Голокост і досі стверджувати, що «Щоденник Анни Франк» є «яскравим свідченням Голокосту» та «вражаючим звинувачувальним документом проти нацизму».

Фальсифікацією щоденника постійно займалися письменники, перекладачі, учасники судових процесів та рідний батько Анни Франк. Напевне нас у найближчому майбутньому чекає ще багато несподіванок із "Щоденниками Анни Франк", котрих існує вже декілька версій, проте вже тепер його не зовсім справжнє походження не викликає сумнівів.

Журналіст Тереса Хендрі в своїй статті "Чи є щоденник Анни Франк фальшивкою?" в журналі «American Mercury» влітку 1967 р. зауважує, що шкільні підручники роками рекомендують цю книгу молоді, представляючи її як власну працю Анни Франк. Поруч із постійними закликами до прочитання щоденника лунають заклики до толерантності. Рекламні анонси, що закликають до перегляду фільму на його основі, підкреслюють "справжній" характер представленої драми.

Через це журналіст задає питання:

«Хіба автори подібних статей та рекламних роликів не "розпалюють полум'я ненависті", яке вони справедливо засуджують? Чи може бути виправданою пропаганда, що включає в себе перебільшення і спотворення фактів, незалежно від мети, для якої вона використовується? Чи може бути неможливою вигадка, позначена маркою автентичності? Чи має хтось право створювати вигадану працю і представляти її громадськості як справжню, особливо працю з таким приголомшливим закликом до емоцій?»

Тереса Хендрі сама дає чітку відповідь, з якою неможливо не погодитися:

«Надання вимислу статусу істини ніколи не може бути виправданим. З цим не можна миритися».

2011 рік

Токар Олексй